«Я втратив би дуже важливий нюанс, якби не згадав про те, що для спеціального лікування лише одних знань мало. Моральний образ лікаря не менш важливий. У хірургії та акушерстві давно відомо, що чистими мають бути не лише необхідні для маніпуляції місця на тілі пацієнта, а й руки лікаря. Так само і психотерапевт, чиє душевне здоров'я залишає бажати кращого, лікуватиме на пацієнті свій власний невроз. І якщо в області раціональних методик ще можна уявити терапію, яка не враховує особистість лікаря, то при діалектичному підході це буде абсурдним, оскільки тут лікар повинен скинути маску і розкрити свою особистість не меншою мірою, ніж пацієнт. Не знаю, що важче — зуміти набути великих знань або знайти в собі сили відмовити від авторитету лікаря і піти на одкровення. Принаймні це тяжке випробування і тому професія терапевта виглядає далеко не привабливою. У кожному разі необхідність цього стає важким випробуванням, що робить професію психотерапевта менш привабливою, хоча багато людей далекі від неї дотримуються протилежної думки. Я нерідко чув від них, що психотерапія — це лише мистецтво водити пацієнтів за ніс і виманювати у них гроші, а займатися цим легко і просто. Насправді ж професія ця найважча та далеко не безпечна. Якщо звичайний лікар постійно ризикує заразитися хворобою, психотерапевту загрожує не менша небезпека — виявитися інфікованим психічно. Але цей ризик мимоволі втягнутися в неврози своїх пацієнтів становить лише один бік небезпеки, адже якщо лікар намагається повністю захиститися від їх впливу, то може не досягти успіху в лікуванні, тому він змушений весь час перебуває між Сциллою та Харібдою, відчуваючи певний ризик, але в водночас, отримуючи лікувальний ефект. К.Г. Юнг «Загальні проблеми психотерапії»